Минулого року один з керівників видавництва «Літопис УПА» Микола Посівнич подарував мені декілька томів цього видання. За цей час я тільки переглянув ці томи, але не заглиблювався в суть описаного. І ось пару днів тому взяв до читання Том 9: нова серія «Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів органами державної безпеки керівників ОУН і УПА», та Том 10: нова серія «Життя і боротьба генерала «Тараса Чупринки (1907-1950)».
До цього часу я знав про те, що ряд видатних діячів УПА, а саме Юрій Стельмащук, був схоплений хворіючи на тиф і на допитах здав першого командира УПА – Дмитра Клячківського, якого за три дні після показів Стельмащука застрілили під час облави на Оржівських хуторах, що на Рівненщині. Я також багато читав про покази останнього командира УПА Василя Кука та його лист для діаспори, що розвінчували боротьбу УПА. Вже в 90-их Кука з цього приводу допитувала СБ ОУН. Але прочитавши цей том я побачив, що зламались не лише ці лідери.
В цих томах приводяться покази видатних діячів визвольного руху, які в найменших деталях здають своїх побратимів, називаючи навіть дрібні нюанси визвольної боротьби.
Серед них:
Михайло Степаняк – член Центрального Проводу ОУН. Який здав багато цінної інформації про проведення Третього надзвичайного збору ОУН, детальна інформація про якого до того не була відома чекістам. Після подання цих показів отримав 25 років каторги.
Петро Дужий – крайовий референт пропаганди ЦП ОУН. Який видав майже всі деталі пропагандивної діяльності ОУН з прізвищами та псевдами керівників цього напрямку по всій вертикалі структури ОУН. Після подання цих показів отримав 25 років каторги. Похований на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. Почесний громадянин м. Львова.
Дмитро Вітовський – син організатора Листопадового чину і державного секретаря військових справ ЗУНР Дмитра Вітовського. У 1945 році керівник відтинку УПА «Маківка». Приводиться близько 50 сторінок свідчень які розкривають сотні імен та прізвищ провідників визвольного руху. Розстріляний за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР. Здав побратимів і пішов з цим гріхом у могилу? Для чого? Надіявся жити далі!?
Катерина Зарицька – зв’язкова Романа Шухевича. Дійсно пробувала покінчити життя самогубством, але не змогла довести задумане до кінця і після того розкрила десятки побратимів, чим, очевидно, суттєво наблизила убивство чекістами Романа Шухевича. Після подання цих показів отримала 25 років каторги. Сьогодні існує курінь число 30 імені Катерини Зарицької у Пласт – Національній скаутській організації України.
Галина Дидик – зв’язкова Романа Шухевича. Також невдало пробувала покінчити з життям під час затримання чекістами, будучи очевидцем загибелі Шухевича у Білогорощі. Засуджена 31 жовтня 1951 р. до 25 років тюремного ув’язнення у сумнозвісну Володимирську централь.
Василь Левкович – один з останніх нині живих провідних діячів УПА. Полковник Української Повстанської Армії. Нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА. Військовий трибунал військ МВС Київської області засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. У книзі наводить близько 60-ти сторінок показів Левковича з деталями, зауважте його затримали тільки у грудні 1946 року. Шухевич керував УПА ще 3 роки, а останнього командира УПА Василя Кука затримали лише через 7 років. Треба сказати, що під час перших допитів Левкович зазначав наступне: «Відповідати відмовляюсь, тому, що я залишаюсь на позиціях ворожих до радянської влади і не маю бажання давати покази про діяльність ОУН-УПА та відомих мені учасників підпілля. Я залишаюсь ідейним українським націоналістом і від своїх ідей не відступлю, хоч би мені загрожувала вища міра покарання – смерть.» Вже через чотири дні покази були зовсім іншими.
Маєте бажання почерпнути більше? Читайте ці два томи «Літопису УПА», а це загалом близько 1600 сторінок.
Висновки:
1.Очевидно усі ці люди герої, так як будучи в підпіллі невтомно боролись проти усіх окупантів і по суті були керівниками всієї національно-визвольної боротьби українців. Вони були готові пожертвувати життям заради України.
2.Більшість з них при затриманні намагались покінчити з життям, але не попастись в лапи ворога. З різних об’єктивних причин це їм не вдалося: хтось був поранений, а хтось був у непритомному стані.
3.Деякі з них після сотень сторінок показів з найменшими викривними деталями все одно отримували як вирок вищу міру покарання. Більше того – вони не заперечували свої попередні ідеологічні переконання, а просто здавали все те, що знали. Відповідно, керуючись цією інформацією радянська система знищувала сотні і тисячі їхніх побратимів.
4.Беззаперечно, що НКВД застосовувало неймовірні тортури з очевидною метою – зламати дух та силу волі цих людей. Очевидно чекістам це вдавалось. Про страхітливість цих тортур ми можемо лише здогадуватись.
5.Очевидно хтось скаже: от ти тут пишеш, а був би ти там, чи не заспівав би ти так само! Може й заспівав… Але ж усі основні постулати ідеології українського націоналізму побудовані на простій, але в той же час основоположній сентенції: Здобути або загинути! І гинули, тисячі і десятки тисяч, в бункерах і окопах, в криївках і в походах. Гинули і перш за все пам’ятали святу дев’яту точку Декалогу українського націоналіста: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».
Не ставлю кінцевих акцентів, адже тема насправді в якійсь мірі провокативна в націоналістичному середовищі. Але думаю, кожен в міру свого світогляду та розуміння визвольної боротьби зробить лише свої висновки.
p.s. Безумовно будучи на Личаківському кладовищі поставлю свічку на могилі Катерини Зарицької та Петра Дужого…
