Моєму діду вже 81 рік і все життя він має справу з кіньми, то працюючи в колгоспі електриком то вже будучи на пенсії. В селі наявність коня це можливість почуватись самостійним, бо не треба до когось бігти по допомогу як садиш чи збираєш картоплю чи їдеш до лісу по дрова чи на поле по сіно. Ну і в принципі наявність коня це цінність, його бережуть та леліють, одна з причин – це страшна згадка про колективізацію.
Але вік бере своє і дід на днях продав коня. Каже сумує за ним, виходить в поле глянути як пасуться інші коні. Так ці тварини йому прикипіли, помічники в щоденній праці.
Але, що цікаво, вартість молодого коня рівнозначна вартості IPad. Якщо б моєму діду сказати, що його кінь вартує так само як якась невелика електронна штука то він би просто не повірив би, йому б це просто не вклалось у голові. Я і промовчав…
В цьому і є якесь провалля в оцінці життя та його орієнтирів, тих хто пережив війну, Голодомор, радянську дійсність і тих хто нічого цього не бачив. Більшості сьогоднішньої молоді яка живе статусами вконтакті не зрозуміти таких от як мій дід, в сім’ї якого з 12 дітей 5 померли від тифу і які під час війни жили у землянці бо село було повністю спалене, лишилася тільки одна хата.
І ще, ця любов мого діда до коней напевне збереглась ще з 1943 року коли їхню родину від голоду вберегла стара кобила яку чудом не забрали німці…
