Ну що ж, десять днів для того аби уповноважені органи прийняли рішення, щодо застосування Закону України “Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань” минули…
Це значить, що його ніхто не збирається виконувати. І це значить, що цей рік я буду проводити у кабінетах слідчих та суддів. Поборемося)
А тепер пару слів про майбуття.
Сьогоднішні події свідчать лише про одне, режим не буде здаватися за жодних умов і українці повинні бути готовими до щоденної боротьби.
Будуть ще сотні судів, спалених автомобілів, побитих активістів та можливо й смертей. Так, не бійтеся цього слова, просто погляньте на те, що виробляв зі своїм народом убивця Лукашенко…
Але треба сприймати все це по філософськи. Сотні років ми отримували десятки шансів на самоствердження, як держава та нація, і попередні покоління українців ними або користалися або ж ні.
Сьогодні те ж саме, або зможемо самоорганізуватися, солідаризуватися та атакувати або ж на десятки/сотні років знову опинимося у московському ярмі. На жаль ми ведемо війну не з Януковичем чи Партією регіонів, наразі ми ведемо війну з Кремлем.
Як ми бачимо, цю боротьбу не виграти стоянням мільйонів на Майдані, політичними рішеннями та просто нашими бажаннями. Цю боротьбу ми здатні виграти тільки через готовність сотень і тисяч українців піти на жертви. Когось будуть звільняти з роботи і позбавляти кусня хліба, когось викинуть з університету, хтось стане калікою, хтось опиниться за ґратами, а хтось…
У XXI столітті наше суспільство стало надто ніжним, побиття активіста чи депутата сприймається чи не вселенською катастрофою. Але ще якихось 70 років тому, ЩОДНЯ ЗА СВОЇ ІДЕАЛИ ПОМИРАЛИ десятки і сотні молодих патріотів. Гинули у бою, підривали себе у криївках або ж їхали у скостьких вагонах у заслання до Сибіру, так на 20-25 років. І помирали вже там на чужині, в снігу Норильська, Воркути чи Кінгірі…
І що найголовніше, їхня боротьба не була позбавлена змісту, адже вони вірили. Напевне вже не надіялися на перемогу, але вірили, що їхні жертви будуть недаремні.
До чого це я? Найбільше бісить бажання багатьох “борців” перемогти вже і зараз. Перемогти “малою кров’ю”, а як ні то нехай йде воно все під три чорти. Нехай перемагає хтось інший, а я піду, зроблю собі шенгенську візу, нехай собі буде… Хто його знає чим то все скінчиться…
Сьогодні наше покоління у виграшному становищі, у нас є віра та є надія. Напевне не вистачає волі, але все у наших руках. Впевнений, ми здатні на більше.
І головне. На кожному вишколі/таборуванні/лекції, які довелося проводити за останні 15 років я постійно зазначаю про одну фундаментальну деталь.
Кожен християнин повинен пам’ятати, що Ісус Христос сказав: “Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Іван 15:13). Все лаконічно та просто)
p.s. Забагато пафосу? Можливо, але це ж мій сайт та мої думки)
