Сьогоднішній день наштовхнув мене на певні неприємні думки…
Якщо коротко, то мова про Білорусь. Вірніше про аналогії сьогоднішніх українських подій з тим сценарієм, який відбувався у Білорусі в середині 90-их років.
За останні десять років я пробував дуже глибоко вникнути у білоруське політичне життя та причини їхнього національного занепаду. Познайомився з сотнями політичних та громадських активістів. Встигнув відсидіти 10 діб за ґратами в Окрестіно та заробити 5 років депортації.
Найбільше, що мене вражало у багатьох знайомих білорусів, так це почуття безвиході. У наступному році Лукашенко святкуватиме двадцяту річницю свого перебування на владному олімпі. За цей час змінювалися політичні опоненти диктатора, когось убивали, когось садили, хтось емігрував, але не змінилося основне – вусатий вбивця лишався на троні. І щоб не робили опозиціонери, все було даремно, в країні нічого не змінювалося. І головна проблема навіть не у опозиціонерах як таких, а у білоруському народі, який міцно тримався за свого Бацьку.
Десь так само в даний момент і у нас, на Сході та Півдні країни. Ну от що б не робив Янукович: є Межигір’я, є мовний закон, є злочинний податковий кодекс, є антинародна пенсійна реформа, є мільярди Саші Стоматолога, є тотальне зубожіння, але народ на цих теренах вперто йде за своїм “світочем”. Можна багато говорити про відсутність реальної опозиції чи ще про щось, але факт залишається фактом.
Але був момент, коли у білорусів все можна було змінити, коли на “Чорнобильський шлях-96″ виходило 50 тисяч небайдужих громадян, коли парламент країни ледь не виніс імпічмент президенту Лукашенко, а голова ЦВК відкрито став на бік опозиції. Але момент був втрачений, у наступні роки та десятиліття, методично відбулася загальнонаціональна масштабна зачистка всіх незгідних, вийшовши на рівень села, трудового колективу чи церковної громади. По суті тотально вбили майже все, здате чинити опір. Так, опозиція в Білорусі є, але це скоріше політичний привид, а не політичний інструмент стримування диктатора.
От і у нас наступив свій, умовний 1996 рік, коли ми пробуємо прокинутися і чинити опір. Збираємо мільйонні майдани, будуємо барикади та даємо відсіч звірям у погонах. Але як бачимо цього недостатньо, влада оговталася, пробує заговорити, не помітити, роз’єднати, маргіналізувати… І так само як і в Білорусі волохата російська рука приходить на допомогу у самий критичний момент. Кидає мільярди, дає знижки на газ. І це тільки початок…
До чого це я пишу?
Не зважаючи на Майдан, який підняв мільйони активних та рішучих, вдома лишаються інші десятки мільйонів, які нас підтримують, але на дивані. І з кожним днем ця підтримка стає іншою, вона не зменшується, вона просто стає іншою, більш втаємничою та підпільною. Страх який сіє влада дається взнаки, люди починають боятися і думають, що краще я промовчу, а диктатора нехай скине хтось інший. Якась умовна студентка, що підвісить портрет Януковича на ялинку чи умовна неповносправна дівчина, яка буде готувати бутерброди для протестувальників чи умовна Ірена Карпа яка зі сцени Майдану буде співати влучні коломийки про пахана та його команду.
А тепере про головне. Ці декілька днів завели нас усіх у глухий цейтнот. Програні вибори у чотирьох округах; серйозні економічні домовленості з Росією; хитре виконання умов опозиції: відпущені “в’язні Банкової”, кримінальні справи по трійці обвинувачених у розгоні студентів; готовність змінити Уряд на 90%, але тільки на чолі з Азаровим; відсутність нової більшості у парламенті; попри всі розмови монолітність владної команди і цей список можна продовжувати. Але головне – це виграшна стратегія непоборювання Майдану, та спроба його ігнору, очікування маргіналізації та самоліквідації через сварки лідерів та політичних і громадських середовищ…
Ще трохи і нова двадцятилітня епоха чергового диктатора може вдало розпочатися.
Тому саме зараз треба зібрати всі сили в кулак і атакувати, з новими силами і з розумінням, що другого шансу не буде. Похід мільйонів на Межигір’я; реальні спроби перенести протест з майданного гетто на вулиці Троєщини, Оболоні чи Борщагівки; пікетування аеропортів та залізничних вокзалів. Є ще десятки та сотні рецептів…
Нам потрібні реальні перемоги цієї революції! Спроба поступово згорнути протест, з надією, що ми вистоїмо у 2014 році, а після другого туру президентських виборів ці ж мільйони знову будуть на Майдані є хибною. Такого шансу може не бути!
Зараз або ніколи!
