Спробую повернутись у 1999 рік і згадати основні та пам’ятні для мене віхи перебування у ВГСПО «Тризуб» імені Степана Бандери – організації, що по суті дала мені дорогу у політичний та громадський рух і прищепила націоналістиничну ідеологію як світогляд і систему цінностей.
У січні 1999 року я – учень 11 класу однієї з луцьких шкіл, сказав собі чітко, що треба змінити життя і запорукою цьому мав би стати вступ в одну з націоналістичних організацій. Провівши пошуки чогось підходящого (а Луцьк ніколи не відзначався багатоманітністю правих структур), я налагодив контакт з представниками двох структур: Соціал-національної партії України та ВГСПО «Тризуб» ім. Степана Бандери. Важко зараз сказати чому я зупинив свій вибір саме на Тризубі, але напевне (як це буває в такому віці) воєнізованість, дисципліна та більша радикальність цієї організації привабили сімнадцятилітнього юнака.
Проте, найбільше враження на мене справив лідер волинського Тризубу, мій перший націоналістичний наставник – Руслан Гробов. Він був тоді старший за мене на років шість-сім, але його переломані пальці на обох руках та сліди від катувань розпаленим залізом на спині говорили самі за себе. Людина, яка пройшла через такі випробування і переслідування від працівників МВС та СБУ викликала у мене неймовірну повагу.
У ту пору такого поняття як інтернет у Луцьку не було в природі, а свій перший організаційний комп’ютер я отримав лише у 2003 році. Все почалося з відвідин «офісу-підвалу» де проходили організаційні збори. В основному там ми слухали ідеологічні лекції, частину матеріалу вимагалось завчити на пам’ять. Після того усі займались Бойовим Гопаком. Це були основні завдання які ставились перед новоприбулими. Окрім того, кожен новачок організації повинен був придбати камуфляжну форму, берет, берці та інше таборове спорядження.
Вже за місяць я напам’ять знав основоположні засади українського націоналізму у тризубівському викладенні. Перечитав гору літератури, всі наявні архівні матеріали «Інформаційного бюлетеня», тогочасного видання організації.
Першим вишколом для мене стала поїздка до Тернополя для участі у водному сплаві «Серет-1999», що був організований Тризубом та туристичним клубом Кристал. Ночівля на славнозвісному тернопільському офісі організації (а тоді її центр по суті знаходився у Тернополі), участь у змаганнях, правда ми були неважні байдарочники та каноїсти, але вражень було купа.
Тієї весни запам’ятався ідеологічно-теоритичний вишкіл організації в одному з сіл Тернопільської області, де основну гутірку мав Провідник Тризубу – славної пам’яті Василь Іванишин. Його виклад базувався на основі його ж книг: «Нація. Державність. Націоналізм» та «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху».
Найбільшим враженням того року стало відвідання всеукраїнської релігійної прощі у с.Зарваниця Тернопільської області. Тризуб уже протягом кількох років виконував там націозахисну функцію, здійснюючи охорону всієї території на якій проживали прочани та відбувалась релігійна Служба Божа. Таке запрошення для тризубівців постійно надходило від ієрархів УГКЦ.
Так от, на прощі у Зарваниці я, як і інші хлопці, ніс патрулювання території прощі. Нашим завданням була ізоляція громадян у нетверезому стані (точніше переправлення цих громадян для протверезіння у спеціально призначені місця у самому селі), а також загальне забезпечення безпеки віруючих. Я був старшим четвірки і, як на мене, вдало справлявся зі своїми обов’язками. Були правда декілька інцидентів з місцевими, але це тільки загартовувало.
Звичайно, варто зазначити, що Тризуб – це воєнізована організація парамілітарного спрямування, де носіння однострою, військові вишколи, патрулювання, володіння навичками бойових мистецтв не просто віталося, а вимагалося. Тоді ж влада Кучми переслідувала організацію, звинувачуючи її то в тероризмі, то в інших «гріхах». Багато керівників регіональних підрозділів були переслідувані саме за належність до Тризубу, дехто мав присуди, правда умовні.
Ще пам’ятною віхою тризубівського минулого можу згадати так звані «буки» – покарання палицями. Я правда їх так ніколи і не отримав, але бачив як мої колеги після такої екзекуції швидко ставали на «праведний шлях».
Моя перша тризубівська «відсидка» трапилась у вересні 1999 року під час приїзду до Луцька тогочасного голови Верховної Ради Олександра Ткаченка, що представляв на той час прокомуністичну більшість. Керівниками Трузубу був відданий наказ: заклеїти місто листівками антикомуністичного змісту. Під час поклейки мене та колегу затримали бійці підрозділу «Беркут» і доправили у міський відділ міліції. На жаль, мобільних телефонів тоді ще у нас не було і повідомити побратимів ми не мали змоги. Після обшуку у нас відібрали листівки та вишкільні матеріали. Під час допиту я намагався опонувати майорові-афганцю, але той дискусій не любив і попросту розбив мені губу, окрім того намагався залякати виключенням з університету, в якому я провчився всього лише 11 днів. Після всього нас до ранку протримали у так званій «козі» і о 8.00 відпустили. Ці перші стосунки з українською правоохоронною системою я пам’ятаю і по цей день.
Для мене тоді, ще зовсім юного хлопця, як приклад правдивого націоналіста були такі відомі тризубівці: Василь Іванишин, Євген Філь, Дмитро Ярош, Іван Сута, Валерій Чоботарь, Юрій Сиротюк, Лариса Бондарук та багато інших. Окрім того знайомство з родиною Богдана Климчука, що був довголітнім очільником волинського Тризубу, і якого убили/отруїли у 1997 році, також стало знаменним у моєму житті. З дочкою Климчука – Оленкою перебуваю в дружніх відносин і по цей день.
З того часу минуло вже десятиліття, але спогади про мої перші націоналістичні кроки досі приємні. Тризуб у наступні роки пережив ряд складних сторінок своєї історії, але зараз це не головне. Головне те, що організація лишилися на стійких націоналістичних позиціях і те, що все керівництво Тризубу тепер перебуває в застінках говорить саме за себе. Не суть в тому, підривали чи не підривали тризубівці пам’ятник кату України Сталіну! Перш за все потрібно докласти всіх зусиль аби витягти хлопців на свободу і не дати репресивній машині проїхатись по них.
