Коли мене запитують, що ж ти конкретно зробив для своєї нації та держави, найперше, що приходить на думку – люди. Люди які протягом останнього десятиліття були зі мною. За моїми підрахунками за останні десять років через структури до яких я мав дотикання в окремому взятому регіоні “пройшли” більше тисячі молодих людей.
Майже всіх їх я можу пригадати по псевдонімах, деякі правда уже забуваються. У кожного з них були свої історії, мотивації, бажання, емоції та дії. Різні етапи діяльності: “Україна без Кучми”, Помаранчева революція, останній період створення та діяльності моєї організації, котрій позавчора виповнилось 5 років.
Ці люди час від часу виринають у різних іпостасіях сьогодні. В різних містах та містечках, на різних рівнях та в різних обставинах. Сьогодні більшість з них живе “світським” життям не маючи нічого спільного з організованим націоналістичним рухом. Проте лишається надія, що той місяць, рік чи декілька років перебування в націоналістичній організації далися в знаки.
Табори та вишколи, конференції та вимарші, зустрічі з ветеранами УПА та лекції в школах, десятки тисяч поширених газет та тисячі розданих по бібліотеках книг, сотні втілених заходів та задумів… Залишається надія, що це все недаремно. Що в ту вирішальну хвилину коли ця країна насправді буде потребувати їхньої допомоги вони будуть там де й я, в окопі, на передовій… Але чи будуть…
Інколи я згадую їхні обличчя. Готовність більшості з них жертвувати свій час для справи. Розуміння з яким вони зустрічали усі пропозиції та ідеї. Недоспані ночі та гарячі дискусії.
Але такий плин нашого життя та часу у якому ми живемо. Напевне в ОУН тридцятих років більшість з цих людей діяла та боролась десятиліттями. Зараз таких “вічно активних” лишилося декілька десятків. Кілька відсотків від усієї маси цього людського потоку.
Мені завжди жаль коли вони йдуть у приватне життя. Починають ганятись за квартирами та автомобілями, хорошим місцем праці та іншими життєвими насолодами. Заглиблюються у світ матеріального, а отже в більшості випадків нікчемного та приземленого.
Але приходять все нові і нові обличчя. З такими ж запаленими очима та бажанням змінити світ. Буквально за останній рік їх більше сотні, але ти розумієш, що вони також рано чи пізно підуть. Надієшся, що в потрібний момент дадуть про себе знати і не будуть утікати чи пересиджувати біду у льосі.
Коли задумуєшся про найбільший за ці роки здобуток то приходиш до думки, що це є люди і тільки вони. Не посади та мандати, не полум’яні виступи чи барикади на яких тобі довелося побувати. Люди які були з тобою і вірили в те, у що вірив ти.
