Як депутат облради від «Нашої України» Ігор Гузь дебютував минулої каденції і запам’ятався активною громадянською позицією, полум’яними виступами та заявами. На ту пору він був наймолодшим волинським обранцем.
Згодом він став одним із активістів новоствореного Єдиного Центру, а потім – очолив облосередок партії «За Україну!» та отримав місце роботи в Луцькій міській раді, якою керував Богдан Шиба, нині – депутат міськради від списку партії «За Україну!». Зумівши відвоювати довіру виборців на рідній Старовижівщині в одному з мажоритарних округів і ставши депутатом вдруге, він, як на мене, дещо змінив акценти…
Нині Ігор Володимирович робить ставку не лише на своїй опозиційності, а й на наполегливішій турботі про проблеми округу. Втім це один із тих обранців, кого можна назвати вічним опозиціонером. Недавно молодий депутат особливо запекло критикував голову облради, бютівця Анатолія Грицюка, зараз у стосунках зі своїм опонентом демонструє повну солідарність. І навіть голосував за нього на виборах голови облради!
З абсолютної послідовності Ігоря Гузя–сповідування ідей Степана Бандери: молодий політик організовує націонал-патріотичні фестивалі, носить годинник із зображенням тризуба й часто вбирається у вишиванки…
– Ігоре Володимировичу, що для вас означає вишиванка? І скільки таких сорочок у вашому гардеробі?
– Я не завжди ходжу у вишиванці. Та буквально останніх років зо три часто вдягаю їх навіть на роботу. Вважаю, що це нормально, бо мені зручно. У мене всього-на-всього три таких сорочки, одну з яких нещодавно мені вишила дружина. Якогось глибокого змісту таким речам я не надаю. Це –ознака українськості.
–Хто прищепив такі палкі патріотичні переконання? Де воювали ваші предки: на стороні бандерівців, мельниківців, бульбашів чи Червоної армії?
– Я не скажу, що в моїй сім’ї – багато націоналістів. Хоча дід по матері та його сім’я були виселені з Холмщини, під час акції «Вісла» потрапили в жорна радянських репресій. З іншого боку – рідний брат мого діда Яків Гузь відбував покарання в Магаданській області і там помер… У старших класах я сам зацікавився історією. Не було такого, що батько чи хтось із родини рекомендував мені, куди йти. Я шукав можливість почувати себе нормально в контексті якоїсь націоналістичної організації. 11 років тому таку організацію знайшов.
– До речі, нещодавно депутат облради комуніст Петро Бущик назвав вас і ваших однодумців із Нацальянсу «луцькими націонал-фашистами»… Ви належите до тих, хто готовий смажити яєчню на Вічному вогні?
– Ні. По-перше, окрім тих моїх рідних, про яких уже вам розповів, мій прадід Петро Сологуб воював у пору Другої світової і в складі Червоної армії дійшов до Праги. Інший прадід – теж. Так що смажити яєчні я не збираюся. Вислови товариша Бущика – це ніщо інше, як можливість привернути до себе увагу. Адже, як на мене, комуністична партія, крім Любешівського району, де вона є пануючою завдяки Адамові Мартинюку, позицій на Волині немає. Тому комуністи – нам не суперники. У нормальній державі ми взагалі подали б на них до суду! З моєї точки зору, комунізм як ідеологію взагалі треба заборонити. Тому що ця партія винна у таких речах, як голодомор, репресії, знищення УПА, русифікації і всіх тих страшних хворобах, якими перехворіла Україна і з допомогою яких її хотіли знищити. Пам’ятаєте 12 квітня, коли молоді відморозки (по-іншому я їх не можу назвати) в Луцьку збирали кошти на відновлення пам’ятника Йосипові Сталіну? Якщо люди переходять межу дозволеного і починають возвеличувати Сталіна – це вже понад нормальне розуміння політичної та ідеологічної діяльності.
– Під час цієї каденції у хід пішли різні радикальні засоби відстоювання своєї позиції. Навіть блокування трибуни… А в яких випадках ви готові йти на компроміс із владою?
–Сьогодні, на мою думку, ситуація така: Клімчук Борис Петрович через свого колегу Володимира Войтовича управляє облрадою. Але є права опозиції, до яких мають дослухатися. Вважаю: якщо більшість (а вона сьогодні стійка – на основі «Нової Волині» і Партії регіонів) не підтримує опозиційні речі – нема питань. Але вислухати опозицію повинні. Бо й інші депутати представляють велику частину населення. Мало того – в облраді більшість прихильників демократичних сил, якщо всіх порахувати. Тільки ряд депутатів зрадили свої ідеологічні переконання й перейшли на інший бік. Коли закривають рота, вважаю, що блокування трибуни – останній метод привернути увагу суспільства. Крім того, під час чергового засідання ряд опозиційних депутатів, у тому числі і я, підтримали ідею винесення питання недовіри голові облради на сесію. Для цього треба 27 підписів.
– Невже ви думаєте, що вдасться назбирати стільки голосів?
– То вже інше питання… Але розгляд однозначно має бути!
– Для чого ж тоді?
–Ми хочемо висловити свою позицію, щоб виборці її знали. Вибачте… Завтра у них виникне ідея припинити трансляцію на місцевому телебаченні, бо опозиціонери жорстко висловлюють свою точку зору.
– Якщо своєї позиції Ігор Гузь не змінює, то про партійні симпатії так сказати не можна. Свого часу ви були в рядах фракції «Нашої України» в облраді, нині очолюєте осередок партії «За Україну!». Скільки партійних квитків у вас?
– За одинадцять років перебування у політиці я був членом трьох партій. В 2000-му– це КУН, з 2000 до 2008 року я був позапартійним. До речі, в той період обирався депутатом міської ради і обласної ради. Із 2008 до 2009-го – членом Єдиного Центру, партії, що створювалася в підтримку Віктора Ющенка. Але після того, як Єдиний Центр почав допомагати Вікторові Януковичу та Партії регіонів взяти владу в цій державі, я позбувся цього партійного квитка. І от тепер – третя політична сила… Для мене особисто – це не є надто принципово. Виборцям у більшості все одно, в якій людина партії. Виборець дивиться, чи відстоює ця людина погляди, які вона декларувала.Взагалі у нас в Україні мало людей, які мають членський квиток однієї партії, бо політичних структур багато і вони часто змінюються.Я від 2002-го до сьогодні своїх позицій не міняв! На відміну від багатьох моїх колег, які з приходом нової влади перефарбувалися.
– Ви не маєте наміру їхати до Білорусі, адже часто декларуєте свою одностайність із тамтешніми опозиціонерами? Та й період часу, на який вам заборонилив’їзд до цієї держави, певне, вже минув.
– Термін вийшов. Можливо, поїду. Але про це мало хто буде знати. Я переконаний: попри те, що мій термін депортації закінчився, білоруська влада не хоче, щоб я там був. Бо ж не приїду просто на екскурсію. Але продовжую тісні контакти з білоруськими організаціями. Вважаю, що в Білорусі – остання диктатура в Європі.
– У електронній енциклопедії прочитала: «Ігор Гузь – український політик…». Це ви посприяли розміщенню публікації про себе?
– Хто знає мене, той скаже, що я не цураюсь активної пропаганди того, що роблю. Колись був такий, нині, на жаль, покійний провідник організації «Тризуб» Василь Іванишин, який говорив: «Ви можете провести класну акцію, але про неї дізнається п’ять тисяч людей, які в ній взяли участь. Але якщо ви провели акцію навіть на п’ять чоловік і про це розкажуть ЗМІ – то про неї дізнаються мільйони». Переконаний, що політик має супроводжувати свою роботу пропагандою і висвітленням того, чим він займається. Так, мені часто кажуть: «Ігор Гузь занадто багато піариться». Це нормально, бо треба доносити інформацію. Тому я маю свій персональний сайт.Тому активно веду сторінку у «Фейсбуці». Відповідно, я – доступний. Тим більше – мені 29 років. У такому молодому віці людина має відкрито працювати.
–Цікаво, а за рахунок яких доходів ви живете: бізнес чи офіційна зарплатня? Адже на утримання того ж сайта помічникам треба певні кошти…
– Донедавна майже чотири роки я працював у Луцькій міській раді на посаді начальника відділу у справах сім’ї та молоді, а також радника міського голови. Нині офіційно працевлаштований у Верховній Раді України на посаді помічника-консультанта народного депутата України В’ячеслава Кириленка.
– То сайт ви утримуєте за зарплату?
– У мене є офіційна зарплатня… Але щодо сайта та всього іншого, не стану приховувати, що є підприємці, які сприяють діяльності і громадської організації «Національний Альянс», і партії «За Україну!». Не завжди цих людей ми афішуємо, бо нині владна машина намагається чинити репресії. Сам я бізнесом не займаюся. Бо, чесно кажучи, меніце – нецікаво, душа не лежить.
– Ви вдячні Богданові Шибі за працевлаштування?
–Якщо я і вдячний Шибі, то не за працевлаштування. Не стояло питання знайти мені роботу. Як тільки його обрали міським головою у 2006 році, він пропонував мені посаду. Я тоді утримався, бо займався іншими справами. Погодився на цю співпрацю лише через рік. Ніколи не просив себе працевлаштувати. Просто Богдан Шиба бачив мене у своїй команді.
Я вдячний йому за позицію, яку він відстоював. Хтось може критикувати його за проблеми в економіці чи ЖКГ, ая бачу й багато позитиву. Чотири роки роботи в місцевому самоврядуванні дали можливість мені й моїм колегам з «Національного Альянсу» (а деякі з них працювали в тій команді) здобути управлінський досвід. Хоч і нинішня міська влада пропонувала мені залишитися в їхній команді. Але там, де мені не комфортно, працювати не хочу. Не посадами, не грішми, а оцим комфортом найбільше дорожу, тому й відмовився.
– На вашому персональному сайті ви заявляєте, що не читаєте газет. Чому?
–Я читаю Інтернет. Мені цього достатньо. Для чого мені читати «Волинську газету», коли в неї є свій сайт? Рано чи пізно паперові ЗМІ підуть у небуття.
–Є, як мінімум, одне питання, в котрому «Волинська газета» з вами одностайна. Свого часу ми не одну публікацію присвятили проблемі якості дороги Луцьк-Львів. Відповідні запити надсилали львівській владі, нещодавно це питання адресували під час інтерв’ю Голові Верховної ради України Володимирові Литвину тощо. Згодом на одній із сесій ви теж зініціювали звернення до львівської влади щодо ремонту траси Луцьк–Львів. Однак відповідь, яку надіслали на це звернення зі Львівщини – така ж, як і та, котру трохи раніше отримала наша газета. Виходить, що у цьому випадку дієвість преси і кількох десятків волинських обранців – однаково нульова…
– Хто їздить, той бачив: дорогу полатали. Преса має інструмент впливу на владу. Хоча влада за часів Віктора Ющенка реагувала значно більше. Нинішня – менше, бо діє за іншими сценаріями. Ви можете всю газету присвятити цьому чи рік про це в кожному номері писати, але питання навіть не мільйона гривень, а десятків мільйонів вони вирішити не зможуть. Та це не означає, що нічого не треба робити. Депутати Волині звернулися – і на Львівщині багатьма це сприйнялося як сміх. Типу козаки султану листа пишуть… Правда, реакція є. Бачив під час перегляду львівського телеканалу «ZIK», що це питання задавалося львівському губернатору Цимбалюку.
– Віднедавна ви є лідером групи депутатів облради «Полісся». Для чого згрупувалися з колегами?
– Полісся обділене увагою. Депутатська група буде одним із інструментів донесення інформації у вирішенні проблем цих районів. Плюс – і я не буду цього приховувати – створення групи дає можливість уповноваженому представникові бути членом колегії облради. Це один із інструментів впливати на ситуацію. Ті мої колеги, які об’єдналися, – це принципові люди. У нас спільні позиції. В облраді за 9 місяців діяльності уже зрозуміло, яким є розклад: хто – в опозиції, хто – при владі. А хто – хоч і в опозиції, але тихенько сидить і мовчить. Люди нас дивляться, і самі роблять висновки: заради піару депутат працює чи ні. Для прикладу, хтось може мені дорікати за Смідин, за мій округ…
–…Вибачте, але кажуть, що Ігор Гузь тому стільки уваги приділяє Смідину, бо у нього там родина?
– Та я не буду приховувати (і ніколи не робив цього), що це – моє село, звідки родом батько… Але я п’ять разів піднімав питання щодо аварійності школи у Смідині,після моїх запитів туди приїхали журналісти з каналів «Інтер», ICTV, Валентина Блінова про це писала, Василь Пецентій (теж депутат від Старовижівщини) виступав із цього приводу… І є результат – мільйон гривень на школу виділено! До речі, днями на засіданні бюджетної комісії облради погоджено виділення півтора мільйона гривень на реконструкцію спортзалу школи у Смідині. Тобто механізм діє. Водночас є обранці, які ще жодного слова не сказали на сесії. Це їхній шлях. Я вважаю, що депутат має бути активним, повинен мати позицію, наступати.
– А якщо згодом ваші колеги вирішать створити, скажімо, групу «цибульників» (мешканців південних районів Волині та Луцька, – авт.)?..
– Ну, до безкінечності створювати групи – це неможливо. Бо, згідно з регламентом, депутат може бути або в одній фракції, або в одній групі. Тому в нас, по-моєму, 47 обранців входять до «Нової Волині» і п’ятеро – у «Поліссі». Свого часу в облраді діяла освітянська група, група медиків тощо. Зрештою, виборцеві-волинянину нема різниці, чи п’ять груп діє чи жодної. Важливий результат.
– Під час минулої каденції ви ворогували з тодішнім головою облради Анатолієм Грицюком, а нині фактично пліч-о-пліч… Чому?
– Ця критика була зумовлена двома позиціями. Перше: то не була ідеологічна критика. Я ніколи не казав, що члени «Батькіщини» – мої ідеологічні супротивники. То – політична критика. Ми, на жаль, були в двох різних таборах: я – в таборі Ющенка разом із Бондарем, Загревою та рядом моїх колег, він – в Юлії Тимошенко. Шкода, але наші політичні лідери не мали здорового глузду, щоб порозумітися. Тому вони програли. Коли ж наприкінці минулої каденції жорстко задекларував позицію, що я – проти Януковича і його методів, члени «Батькіщини» і Грицюк зрозуміли мене. Ми вирішили не гортати сторінок минулого.
– І тому ви вирішили підтримати Анатолія Грицюка як кандидата на посаду голови облради…
– Звичайно. Але в будь-якому випадку я за Войтовича б не голосував. Таким був кандидат від опозиції, і я його підтримав.
– Пригадую, в одному з інтерв’ю російський скандальний політик Володимир Жириновський розповідав, що це він тільки на публіці такий галасливий, а вдома у власної дружини навіть дозволу взяти пульт і переключити канал запитує пошепки… Цікаво, а у вашій родині – хто виконує роль опозиції?
–У нас нема влади й опозиції. Моя дружина – самодостатня. Це мені імпонує. Це один із чинників, чому ми одружилися. Мені подобаються люди, які мають свою позицію, життєві амбіції. Вона була тривалий час членом скаутської організації «Пласт», активісткою компанії «ПОРА». Нині вона очолює серйозний проект– «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Це конкретна допомога за сприяння ООН населеним пунктам. Кожен із нас є лідером. Взаєморозуміння у нашій сім’ї є.Тож ні з пультом, ні з будь-чим іншим проблем не виникає.
– І насамкінець… Той же Жириновський якось з’ясував, що його дід був євреєм і тримав пилораму в Костополі на Рівненщині. Ігор Гузь упевнений, що є стовідсотковим українцем?
– Я не знаю неукраїнців у моїй родині. Найближчі родичі (дід, прадід тощо) – українці. По материній лінії частина родини з Холмщини, а частина з під Хмельницького. По-батьковій лінії – всі із села Смідин Старовижівського району.
– Дякую.
