За три останні місяці я кардинально змінив свою думку в одному питанні…
Ще з юності, вступивши до націоналістичної організації Тризуб ім. Степана Бандери і у всі наступні роки, я категорично не зміг сприйняти твердження, що українським патріотом чи націоналістом може бути російськомовна людина. Був переконаний, що мова це один з засадничих чинників приналежності до нації.
Я живу у повністю україномовному середовищі, не маю напевне жодної більш-менш близької людини котра розмовляє російською. І коли десь по роботі приїжджав до Києва, де російська лунала з кожного під’їзду, сприймав це надто боляче.
Але останні події розставили все на свої місця. Будучи на Грушевського три перші гарячі дні і так між іншим прислухаючись до оточуючих зрозумів, що російськомовних там як мінімум половина, а може і більше. Те саме на Майдані і навколо нього. Велика кількість активістів, що робили з Майдану справжню фортецю російськомовні. Той же Нігоян та Жизневський…
Очевидно треба робити все можливе аби російськомовні громадяни переходили на українську, але надалі цю ситуацію сприймаю значно терпиміше. Отакі мої особисті метаморфози Євромайдану.
